З історії відривного календаря....
У наступному 2020 році популярний на теренах колишнього радянського Союзу відривний календар святкуватиме своє 135-річчя. З дитинства запам’яталася щоденна вранішня картина, коли дідусь підходив до стіни з причепленим на ній календарем і відривав новий аркушик, з якого можна було дізнатися будь-яку інформацію: від астрономічних характеристик Всесвіту до пам’ятних дат країни та порад із господарства. Цікаво, що деякі аркушики тривалий час зберігалися й складалися в окремому місці або слугували закладками для книжок. Проминули роки, а на листки з календарів далеких, минулих часів іноді натикаюсь у книжках, що залишились від бабусі і дідуся в старій домашній бібліотеці, і з цікавістю роздивляюся. Адже ці листочки розповідають про життя і побут мого дитинства, про мрії та сподівання моїх батьків, близьких родичів. Роздивляюся пожовтілі аркушики газетного паперу і розумію, що відривний календар як був своєрідним «щоденним вісником», так і залишається донині мобільним інформаційним вісником для пересічних українців.
Тож, історія календарів стала історією кількох поколінь наших попередників. І ця історія триває, маючи добрі перспективи, навіть у наш стрімкий час розвитку новітніх інформаційних технологій, вдосконалення технологічних процесів у виробництві книжково-журнальної продукції, розвитку цифрових нанотехнологій у промисловості.
З історії відомо, що спочатку у Давньому Римі календарями називалися книжки, до котрих кредитори записували відсотки, що вносилися щомісячно у дні календ (назва першого дня місяця). Проте минули століття, і в календарях з’явилися дні народження імператорів та дні державних і церковних свят.
Наші предки-слов’яни календар називали місяцесловом. Найдавнішим виданням вважається «Остромирово Евангелие» (1056-1057 рр.) з новгородського Софійського собору. І починається воно з тексту про Пасху.
Випуск перших щорічних масових видань календарів на теренах нашої країни, що тоді частково входила до складу Російської імперії, відбувся завдяки Петру І. У 1708 році вийшло друком невеличке за форматом видання «Календар або місяцеслів християнський за старим стилем або численням на літо 1709 (від миробитія 7217)», в якому постійно друкувалися статті про затемнення Сонця та Місяця, про чотири пори року, про війни та мирські справи, про здоровий спосіб життя та хвороби...
Найбільш довершеним, що зберігся до нашого часу, вважається календар Брюса, у якому вже можна побачити прогнози погоди, передбачення врожаю. Яків Брюс був видатним діячем Петрівської епохи. Він випустив унікальне видання з астрологічними передбаченнями, а також із розрахунками, якими можна було застосовувати упродовж багатьох років. Отже, хто придбав календар Брюса, міг користуватися цим виданням тривалий час, не купуючи нового. У цьому календарі позначалися дні, коли треба було «митися у мильні, плаття кроїти, бороду голити, щоб не швидко росла, рибу ловити, дітей в училище віддавати вчитися, щоб були вченими» і таке інше.
Яків Брюс був одним з перших «потєшних» з оточення Петра І. Артилерист, математик та астроном Яків Брюс був видатним вченим та військовим діячем свого часу. З 1704 року він командував російською артилерією й чимало зробив для її розвитку. Під час Полтавської битви артилерія зіграла важливу роль у перемозі над шведами, тож Петро І був багато в чому зобов’язаний у своїй вдалій військовій операції Якову Брюсу. Одночасно Брюс керував астрономічною обсерваторією, що містилася у Сухаревій башті, де була розташована створена Петром І «Школа навігаційних та математичних наук», що у майбутньому перетворилася на Морську академію. Яків Брюс тут викладав гардемаринам математику та астрономію. Навколо Брюса складалися легенди та міфи. Його вважали алхіміком, чорнокнижником та чародієм. Його будинок, у майбутньому у більшій частині перебудований, стояв неподалік від Сухаревої башти, де згодом жив і працював один з видатних нащадків Брюса – відомий російський поет Валерій Брюсов. Навіть нині, коли минуло вже понад триста років, а від будинку самого Брюса залишилися, у кращому випадку, підвал та половина кімнати, ця споруда має дурну славу. І досі в народі ходять плітки, що по ночах у тому будинку блукає душа чорнокнижника Якова Брюса.
З 1706 року Я.В.Брюс за розпорядженням Петра І очолив російське книгодрукування. Під наглядом Брюса видавець В.В.Киприянов випустив перший у Росії друкований календар, що і донині носить назву «Календар Брюса». Назва цього календаря цілком відповідає дійсності, адже розрахунки для календаря безумовно робив сам Брюс.
«Календар Брюса» друкувався на великих аркушах, розміром із сучасний настінний фотокалендар. По своїй суті він був настінним. Проте, якщо вам доведеться його побачити, навряд чи ви їм скористаєтеся без спеціальних пояснень, відразу зрозумівши, що перед вами – календар. Ви побачите складні креслення, розібратися в яких зможе тепер далеко не кожний фахівець. Справа в тому, що «Календар Брюса» був астрологічним. Але був не тим астрологічним календарем, якими сьогодні забиті усі кіоски країни й у яких дається перелік сприятливих і несприятливих днів, причому різних, у залежності від того, хто саме складав цей календар. Ні, то був справжній астрологічний календар. У давнину саме так і казали: зробити креслення астрологічного передбачення. Адже справжня астрологія ґрунтується на астрономічних розрахунках взаємного розташування планет, Сонця, Місяця та зірок у небі. Ось такі розрахунки у вигляді складних геометричних фігур і являв собою знаний «Календар Брюса».
У календарях того часу можна було знайти будь-які відомості: і коли заходить Сонце чи сходить Місяць, і коли та як висівати овес або саджати картоплю, інформацію про свята та святих і ще багато цікавого. За такої кількості інформації обсяг календарів був відповідним. Проте і ціна на них була чималою, звичайно, як за тих часів. Тому не треба дивуватися, якщо в старих книгах зустрінете згадку про те, що родина на ніч читала вголос календар. Фактично, календарі тоді являли собою одночасно своєрідні енциклопедії та літературні альманахи. І кишеньковими ці календарі, у нинішньому розумінні слова, називати було важко.
З 1727 року приватним особам заборонялося друкувати календарі. Виключне право, або як ми тепер кажемо, монопольне право на друкування календарів стало належати Санкт-Петербурзькій Академії наук. Гроші, що надходили від продажу календарів, йшли на закупівлю спирту та камфори для зберігання колекцій різних монстрів та опудал звірів у Кунсткамері.
З 1770 року календарі стали називатися місяцесловами й почали видаватися як звичайні, історичні, географічні та «місяцеслови з напученням». Друкувалися вони незначними накладами й продавалися за високими цінами. Причому кожний календар адресувався певному прошарку населення – селянам, торгівцям, мисливцям, священикам, лікарям.
1855 року в Росії нарешті з’явився перший кишеньковий календарик. Але ця інформація сьогодні піддається сумніву, оскільки є свідчення істориків про більш ранні подібні видання. Сперечання з приводу того, коли побачив світ перший російський кишеньковий календарик, припинила кандидат історичних наук О.В.Предеїна. Вивчаючи щоденники та особисті документи відомого діяча XVIII сторіччя Якоба Штелина, вона побачила, що у своєму листі до Кирила Розумовського, тодішнього Президента Академії наук та мистецтв, від 18 лютого 1760 року, він пише про схвалення майбутнім імператором Петром ІІІ зразка кишенькового календаря. Більше того, Штелин у тому ж листі зазначає: «Академія матиме з цього певний прибуток. Календар коштує нам 10 копійок, ми продамо його за 25 коп.». Невідомо, що являв собою той календар та яким був його наклад (зрозуміло, що незначним), проте очевидно, що він був першим російським друкованим кишеньковим календарем, виданим хоч і в Росії, але французькою мовою.
І нарешті, наприкінці ХІХ століття, коли була скасована монополія Санкт-Петербурзької Академії наук, право на друкування календарів отримали Земства. У 1885 році відомий російський видавець Іван Дмитрович Ситін організував видання дешевих яскраво оформлених календарів для народу. Сталося це понад 125 років тому. Дата ця, між іншим, не випадкова. Виникнення дешевих кишенькових календарів в усіх країнах пов’язується з розвитком капіталізму. Саме капіталізм спонукав до постійних і достеменних часових розрахунків як у виробничій, так й особливо у фінансовій сферах життя, причому для усіх прошарків населення, починаючи від мільйонерів і закінчуючи звичайними робітниками. Стали у буденному житті до пригоди по-справжньому дешеві календарі щоденного користування. Як відомо, в Російській імперії капіталізм почав бурхливий розвиток саме у 80-ті роки ХІХ сторіччя. У європейських країнах, де цей процес відбувся раніше, кишенькові календарі набули широкого вжитку ще на початку ХІХ сторіччя.
Отже, у Російській імперії 125 років тому було видано справжній народний календар. Іван Ситін за підтримки видатного російського письменника Льва Миколайовича Толстого налагодив випуск відривних календарів. Таким чином, із друком «Всеобщего русского календаря» розпочинається нова епоха з випуску цих видань.
Календарі, що випускало видавництво Ситіна, не були рекламними. Вони, як і все, що робив Ситін, спрямовувалися для народної просвіти й мали на титульній сторінці малюнок, присвячений головному ювілею майбутнього року та максимальну (для кишенькового календаря) кількість інформації, розраховану на найменш освідчену частину населення. Цікаво, що ситінські кишенькові календарі сьогодні доволі рідко зустрічаються у приватних колекціях і, навпаки, вони часто експонуються в музеях. Справа в тому, що ці видання були практично обов’язковим предметом побуту простих людей. І там, де в музеях створювали експозицію способу життя селянської родини або родини робітників, ситінські календарі неодмінно були присутні на старих шафах чи сундуках. Знаковою є і така деталь: на календарях, що випускало видавництво Ситіна, обов’язково стоїть тверда ціна — 5 копійок.
Цікаво, що «найтонші» календарі побачили світ 1918 року, оскільки цей рік був найкоротшим в історії радянської Росії – усього 352 дні. А все через те, що, згідно з Декретом Совнаркому «Про введення у Російській республиці західноєвропейського календаря», було впроваджено лік часу за так званим новим стилем. У результаті поправки рік став на 15 діб коротшим, тобто після 31 січня відразу наступило... 14 лютого.
Зараз, звичайно, обсяги випуску календарів не ті. Проте відривні календарі не зникли з нашого життя й продовжують розповідати на своїх сторінках про визначні дати та неймовірно цікаві події з історії людства, пропонують корисні поради читачам щодо різних сфер життя, побуту та господарства. Сьогодні сучасний відривний календар згідно з вимогами часу являє собою міні-енциклопедію. Отож, треба лише не забувати й регулярно підходити до «щоденного вісника» за цікавою інформацією, відриваючи вчасно черговий аркушик календаря.
Висловлюємо подяку Олександру Бакуменку за проведені дослідження.